КРЕМІНЬ ЯК ПЕРША КОРИСНА КОПАЛИНА ЛЮДЕЙ КАМЯНОГО ВІКУ НА ПОДІЛЛІ Література
Технологія виготовлення знарядь давніх людей. Гарна збереженість у порівнянні з деревом дозволяє саме по кам'яних залишках простежити еволюцію первісної техніки обробки кам’яного матеріалу, зафіксувати етапи розвитку. Найдавніші гомініди почали приблизно одночасно застосовувати – як знаряддя праці, мисливської або іншої зброї – предмети з дерева, каменю, рогу, кістки, зубів. На полюванні вживалися камені, кругляки, уламки, які не було потреби обробляти, але головними знаряддями забою тварин були дерев'яні піки, списи, рогатини. При їхньому виготовленні, а також для оброблення мисливських приспосіблень і застосовувалися кам'яні знаряддя. Не з кожного каменю можна зробити гарне знаряддя праці. Первісна людина зміркувала, що якщо взяти в руку камінь, то можна збільшити силу удару руки. Так виник перший, найдавніший, вид інструмента - ударний. Де на поверхні була яка-небудь найтвердіша порода каменю, та й використовувалася найбільше. Найперші ранні знаряддя відносяться до категорії галечникових ― чопери і чопінги давньої людин Олдовайської долини Африки [7 ― 10]. З відповідної за формою і вагою гальки збивався край з однієї, або двох сторін. Гострий край, що утворювався, слугував для різних операцій. Самі ранні були виготовлені з річкової гальки (Рис. 3), а значно пізніше людина освоїла й кремені. Берега морів, русла рік, особливо русла гірських потоків, багаті галькою різних розмірів, форм, кольору і порід. Обкатана форма цих каменів дуже зручна для захоплення їх рукою. Тому саме овальні сплющені гальки послужили давній людині матеріалом для виготовлення її першого робочого інструмента - ручного рубила (Рис. 1). Коли ми говоримо «камінь» стосовно до матеріалу, з якого древні люди виготовляли свої знаряддя, варто сказати, що мова йде переважно про кремінь. Кременем, як правило, називаються мінерально-породні утворення кремнезему осадового генезису, що тяжіють до карбонатних платформних товщ, що формують у них жовнові, конкреційні, стрічкові, пошарові скупчення. Частіше інших порід протягом довгого часу людина використовувала кремінь різного сорту. Причиною тому не стільки поширеність і доступність кременю, скільки здатність його при відколі утворювати гострі ріжучі краї [11, 12]. Кремінь (грец. kremnos — «стрімчак, гора») - конкреції кремнезему в осадових гірських породах. Часто зустрічається на древніх річкових пляжах, залягає неглибоко в м'яких крейдових шарах. Утім, використовувалися й інші види каменів, у залежності від географії розвитку (обсидіан, яшми, роговики, доломіт, кварцит). На відміну від нерівної поверхні, що виходить при розламі каменю, кремінь при ударі розколюється завжди однаковим чином, даючи осколки з гострими краями і правильною, гладкою, злегка вигнутою поверхнею зламу. Привабливість кремнію при виробництві кам'яних виробів обумовлена його фізичними властивостями. По-перше, значна твердість (6-7 одиниць по шкалі Мооса) зробила кремінь важливим вихідним матеріалом для виготовлення гострокутних знарядь праці протягом тривалого періоду часу від нижнього палеоліту до неоліту, а по-друге, здатністю порівняно легко розщеплюватися у визначених напрямках, що дозволяє його обробляти без наявності будь-яких складних інструментів. Тобто кремінь у той час був ідеальним матеріалом  для виготовлення знарядь праці і був найбільш зручним матеріалом для виробництва перших пристосувань. Саме ці специфічні властивості кременя визначали в минулому і в даний час області застосування даної корисної копалини.

Відкриття клина і його ріжучих властивостей було одним з великих відкриттів людини. Воно стоїть в одному ряду з відкриттям вогню й умінням добувати і використовувати його, з винаходом колеса, важеля і т.д. Саме можливість отримувати такі надійні знаряддя й визначила кремінь - як найкращий матеріал для виготовлення як ударних так і ріжучих знарядь та інструментів іще з епохи палеоліту[1, 8 – 10, 14]. Якщо вдарити округленим ударником по рівній поверхні кременя, то відбудеться злам, поверхня якого поширюється крізь товщу кременя в розбіжному напрямку, описуючи конус (Рис.2), вершина якого приходиться в точці удару; конус цей може бути легко вилуплений із загальної маси кременя. Для одержання пластин, основного виду заготівель для виробництва кремневих знарядь, використовували кремнієве жовно. Технологія була досить проста: є два камені – жовно кременю і кремінь, яким його обробляють – ударник (Рис. 4, а). Таке жовно вчені назвали нуклеус, що в перекладі з грецького означає ядро (Kernsteine – у Німеччині, livres de bеurее - у Франції, nucleus - в Англії).

Рис. 2. Використання властивостей кременю

Рис. 3. Первісні технології обробки каменю [10].

a

б

Рис.4. Вдосконалення технололіії виготовлення кремінних виробів

Існують свідчення про видобуток кременя в епоху пізнього палеоліту  [6]. Зокрема, на території Західної Європи і Східної Європи (Республіка Бєларусь) в епоху неоліту були розвиті великі кременні видобувні промисли. У селищі Ольбург (Беля), у Волковиському районі Гродненської області на р. Рось виявлені археологічні пам'ятники - численні шурфи-колодязі, пройдені в крейдових породах з використанням примітивних гірничо-технічних засобів. Об'єктом розробки служили жовна кременів, що залягають у виді ланцюжків. Кремінь, який добувався тут, використовувався винятково для виробництва сокир і інших засобів праці і полювання - шкребків, ножів, наконечників стріл і т.д. Іноді доісторична людина як матеріал для виготовлення колючих і ріжучих кам'яних знарядь використовувала тектитові скла. Гарним прикладом можуть служити зроблені з молдавітів знаряддя, виявлені у верхньопалеолітичних шарах на стоянці Віллендорф, Австрія. В Індокитаї тектити відомі з бронзового століття. Доісторичні культури, що мали доступ до обсидіану, в результаті безпосереднього його видобутку чи торговельного обміну, широко використовували цей матеріал, через його велику твердість (7 одиниць по шкалі Мооса; більш твердий ніж тверда сталь). Торгівля обсидіаном поширювалася досить широко, на тисячі кілометрів від місць його геологічних джерел. З часу нижнього палеоліту він використовувався для виготовлення ножів, наконечників стріл, шкребків і інших гострих ріжучих виробів. Подальший розвиток технології обробки йшов в двох напрямках: індустрія ядрищ, коли з однієї заготівлі одержували масивне знаряддя, а у відхід йшли лусочки й відщепи, й індустрія відщепів, коли з заготівлі сколювали необхідні для знарядь відщепи, а у відхід йшов нуклеус (техніка "клектон", "леваллуа") [11]. Починаючи з мустьєрської епохи, широко використовується вторинна обробка, ретуш. Люди палеолітичного періоду робили свою зброю з кременю, а іноді також із кварцу, кварциту і піщанику. Вибір матеріалу не був довільним, а визначався в залежності від місцевих умов; а скрізь, де вапняний ґрунт був наповнений окремими шматками кременя, розвивалося мистецтво тесати такі камені. Методично вдаряючи в кремінну брилу, людина відбивала великі уламки і цим шляхом добувала свої грубі знаряддя. Потім за допомогою тиску і повторюваних ударів брила неправильної форми виправлялася доти, поки не виходив бажаний її вигляд. По своєму зовнішньому виду знаряддя з тесаного каменю можна розділити на кілька типів, що досить різко відрізняються один від одного. Для найдавнішого, ашельського типу (від Сент-Ашеля біля Амьєна у Франції) [9, 13] знаряддя обтесані з двох сторін у трикутну або мигдалеподібну форму. Прикладом де їх було дуже багато є долина Сомми і там вони знаходяться повсюди. Для роботи було потрібно два камені: один (більш м'який) служив заготовкою, а інший (з більш твердих порід) ― для нанесення ударів. Оббивка починалася з вузького кінця. Після першого удару на поверхні заготовки утворювалося заглиблення у виді раковини. Воно служило як би ударною площадкою для подальшої обробки. З кожним новим ударом зростало число ударних площадок, і заготовка поступово приймала необхідну форму (Рис 4, б). Важливий крок на цьому шляху був зроблений, коли у вживання ввійшов новий інструмент - відбійник, що грав роль сучасного долота або тесла. У якості його використовувався гострий твердий камінь або ріг благородного оленя, що відрізнявся також великою твердістю. Приклавши відбійник до потрібної точки заготовки і, вдаряючи по ньому іншим каменем, або дерев'яною стукалкою, майстер міг набагато точніше координувати силу і напрямок удару. При цьому відкол виходив довгий і тонким, а виріб приймав більш правильну форму. Але щоб остаточно полагодити собі з матеріалом, людина повинна був освоїти техніку, що дозволяла знімати зайві шари каменю буквально по міліметрах. При такій точності можна було додати заготовці будь-яку задуману форму. Це стало можливим, коли ударну техніку стали доповнювати віджимною. Додавши декількома ударами каменеві підходящий вид, майстер відкладав стукалку і починав діяти відбійником як стамескою, знімаючи зайвий матеріал тонкими шарами. Технологія обробки кам’яних знарядь виникла з досвіду порівняльної оцінки різних каменів для створення рубил із ріжучими краями високої стійкості і вибору відповідного виду каменю. Досвід застосування таких інструментів показав, що ріжучі властивості рубила забезпечуються тим, що край має форму клина. Чим менше кут при вершині клина, тим вище ріжучі властивості рубила.
У верхньо-палеолітичну епоху вперше з'являються кремінні інструменти, робочі краї яких у принципі оформлені так само, як у сучасних сталевих різців. Це звичайно масивне вістря, що ріже, утвореними площинами, що сходялись під гострим кутом сколу. Таким кремінним різцем можна було легше різати дерево, кості і ріг, пропилювати в них глибокі пази і робити надрізи, послідовно знімаючи одну стружку за іншою. Для деяких кремінних знарядь технологія виготовлення мало чим відрізняється від технології тих же знарядь, але тільки більш ранніх або пізніх періодів. Ударами різної сили оббивали заготовку, намагаючись одержати з однієї сторони рівне гостре лезо, з іншого боку - округлий потиличник, що зручно лежить у руці. При обтісуванні заготовки від неї відлітали пластинки кременя різних розмірів з гострими краями, занадто маленькі для використання в якості рубил, але цілком придатні для різання. З цих відщепів виник новий вид інструмента ― шкребок, яким було зручно очищати звірині шкіри. Для верхнього палеоліту характерна наявність різноманітних за формою, більш оброброблених і спеціалізованих по призначенню знарядь праці, що знаменують собою стрибок у розвитку техніки обробки, яка стала більш вдосконаленою, оскільки покращилася і технологія. З'явилася нова техніка виготовлення пластин – вони сколювали не з дисковидного, як раніш, а з призматичного за формою нуклеуса (гальки). Став іншим і напрямок ударів, яким відокремлювалися пластини. Тепер вони направлялися не похило, а вертикально, від одного кінця нуклеуса до іншого. Це дозволило різко розширити асортимент дрібних кам'яних знарядь. Найважливішими знаряддями праці були різець і шкребок. Різець люди створили для виробництва знарядь. Його використовували для виготовлення знарядь із твердих матеріалів – кістки, рогу. Шкребками обробляли м'які матеріали – шкіру, дерево. В Англії знаряддя ашельського типу мають клинчасту форму, і на їхньому усіченому краї кремінна кірка збереглася цілком неушкодженою. Осколки кременя цього типу звичайно досягають довжини кисті руки; камінь витесаний неправильними уступами і покритий сіро-жовтою патиною. Усі древні кремені одержали від тертя і часу більш-менш шліфований вид, але деякі з них залишилися цілком неушкодженими. До цього ж типу належать і осколки кременя, які називають шкребками. Камені ці мають подовжену форму, округлені на одному кінці, якому рядом слабких ударів надано скошене лезо. Для створення кам'яних знарядь використовувався, як правило, кремінь, а в рідких випадках ще і кварцит. Значний успіх позначається вже в знаряддях наступного, мустьєрського, типу (Mycтьє в Дордоньї); вони обтесані тільки з однієї сторони широкими смугами, і це складає їхню характерну відмінність. Вони мають довгасту форму, що почасти нагадує човен, спереду звужену, позаду розширену. У мустьє яскраво проявилися істотні зміни в техніці обробки каменю, що почалися ще в ашелі. Удосконалюються нуклеуси, намітився перехід від дископодібних ашельських нуклеусів до пірамідальних, котрі давали більша кількість відщепів, а самі пластини ставали більш витягнутими, вірніше і тонше. Крім первинних прийомів обробки, що вироблялися з метою одержання відщепів, у мустьє розвивалися вторинні прийоми, що змінювали форму цих відщепів [7-9, 15] та додавали пластинам потрібної форми використовуючи віджимну і крайову ретуш (Рис.4). В міру пізнавання людиною структури кремнію, здатності вірно визначати якість обраної заготівлі розширюються можливості використання каменю та з'являється цілий арсенал прийомів його обробки.