ВИСОТА ГІР

I. Треба сказати, що висота гори – величина не випадкова, вона може бути оцінена зі співвідношення:

Eпот=Fh→∆hSHρg = σSh,

коли будь-який підйом гори на шар потужності h (збільшення потенціальної енергії Eпот.) призводить до розтікання цього шару h під дією сили тиску, що відповідає границі текучості матеріалу гори, із затратою відповідної на це енергії, або роботі сил тиску → А=Fтискуh:

ρ = σ,

де σ -границя текучості матеріалу літосфери (у термінах самоорганізації – перколяційний поріг переходу від пружного стану до пластичного).

Середня границя текучості для групи гранітів складає 228 МПа (89 % від порогу руйнування σ). При цьому в звичайних гранітів границя текучості (92-96 % від σ) ближче до межі міцності в порівнянні з порфіровидними гранітами, у яких границя текучості настає при 87-91 % від σ. Пружні деформації в гранітах уздовж осі стиску досягають в середньому на границі текучості 0.41 %, а на межі міцності 0.52 %.Розгляд зв'язку між межею міцності і густиною дозволяє виділити дві найбільш характерні групи.

У першу групу входять граніти і граніто-гнейси (густина 2.60 – 2.64 г/см3), а в другу – кварцові діорити (густина 2.73 – 2.77 г/г/см3). Межа міцності σ зразків першої групи (240 – 350 МПа) вище ніж другої (175 – 220 МПа).

Приймемо цю величину рівною приблизно ~3*108Па, тоді максимальна висота гір Н ≈ 10 км, що ледве більше, ніж висота найвищих гір на Землі > 8 км (гора Еверест), а g = 9.81м/с2. Як відомо, на Марсі висота гір вище: Н 25 км (вулкан Олімпус), тобто приблизно в 3 рази більше чим на Землі, але адже і прискорення сили тяжіння на Марсі g = 3.6 м/с2– приблизно в три рази нижче земного. Більш того, прийнято вважати, що на Землі раніш високих гір не було. Якщо прийняти, що протягом еволюції маса Землі не міняється, а радіус росте, то і сила тяжіння – падає.

II. Прийнято вважати, що гори утворюються в результаті натікання поверхневого шару літосфери на перешкоду (у плитній тектоніці – через зіткнення плит). Найбільш розповсюджений приклад, це «плин» до півночі Індостану і зіткнення цього потоку з Азіатським материком у районі Гімалаїв. Як відомо, сила поверхневого натягу змушує рідину, що знаходиться поза зовнішніми силами, приймати форму кулі, а рідина, що змочує поверхню посудини, підніматися на висоту h біля його стінки і т.п. Уявимо собі, що крапля рідини у виді півсфери попадає на дно посудини з поверхнею, що ідеально змочується, і вертикальними стінками, та починає розтікатися. Початкова висота краплі Н, радіус посудини R (R >> H), поверхневий натяг рідини α, капілярна постійна

а = (2α/gρ)1/2,(*)

 g – прискорення сили тяжіння, ρ - густина рідини. Об’єм краплі 2/3πH3 , рівний об’єму рідини, що розтеклась на дні склянки без врахування крайових ефектів плівки рідини на стінці посудини πR2δ. Крайовий кут, утворений змочувальною рідиною зі стінкою посудини, позначимо θ, висоту підйому рідини - h. Поверхня краплі, що розтікається, не плоска, а має якийсь радіус кривизни X, причому може виявитися, що в різних місцях поверхні виявляться різні значення (X1,X2). Цей ефект приведе до появи т.зв. поверхневого лапласового тиску

p = α(1/X1 + 1/X2).

За умови, що поверхня рідини плоска і за умови:

X1 = X2 = , p = 0.

Сила поверхневого натягу змушує рідина підніматися нагору на висоту h біля стінки посудини:

h = a(1 - sinθ)1/2.

Припустимо, що в зонах субдукції і регіонах утворення гір відбуваються явища, близькі по характеру з крайовими ефектами при змочуванні «стінки рідинною плівкою». Величину «поверхневого натягу літосфери» α можна оцінити, якщо скористатися формулою для капілярної постійної а (*), підставивши в неї дані для зони субдукції. Якщо прийняти величину крайового кута Θ≈ 87°, а висоту h ≈ 6 - 8 км, то а ≈ 500 - 1000 км. Отримане в такий спосіб значення величини “поверхневого натягу” літосфери відповідає попередній оцінці: α≈ 1016н/м. (Для порівняння, α води - 0.07н/м), то поверхневий, лапласовий тиск виявляється цілком істотним: р(α) = 109Па. Такий тиск здатний “змусити” поверхневий шар літосфери розтікатися, аналогічно тому, як це відбувається з краплею рідини.

Звернемо увагу на тепер на те, що висота гір оцінювалася зі співвідношення:

ρ=σ, (**)

де σ-границя текучості матеріалу літосфери. Формулу для висоти гір можна одержати зі співвідношення:

ρg2 α (***),

(тому що Н = а(1 – sinθ)1/2 і а2 = α/ρg, α-поверхневий натяг). Порівнюючи (**) і (***), одержуємо, що висота гір:

Н = σa2/α

є пропорційною до добутку границі текучості і квадратові капілярної постійної та обернено пропорційна величині “поверхневого натягу” літосфери. Останнє, здавалося б, суперечить (***), однак це не так, тому, що після підстановки значення а, одержуємо:

H = α(1 – sinθ)/σ.

Звідси випливає реологічний висновок: поверхневий натяглітосфери і відповідно зсувне лапласове напруження тим вище, чим вище границя текучості. Якщо зробити таку оцінку : α= 1022 н/м; σ= 108 н/м2; а = 106 м і Н = 104 м, то можна одержати величину (1 – sinθ) = 10-4, або θ→90°, що відповідає: а >> Н. 

III. Корінь гори та поверхня Мохоровичича.

Треба сказати, що утворення гори йде не тільки нагору, але і вниз, що зв'язано з відомим явищем ізостазії, що приводить, у кінцевому рахунку, до утворення   «коренів» гір

Існування явища ізостазії зайвий раз указує на те, що, розглядаючи утворення гір, можна користуватися гідродинамічною моделлю, а сумарна потужність гірського масиву, який складений із трьох шарів  визначатиметься за наступним співвідношенням:

На межі кори та мантії Землі, де є поверхня Мохоровичича, проходить процес перетворення    речовини кори густиною   в речовину мантії із густиною в . Внаслідок цього затрачається питома енергія   на 1 кг маси речовини так що

Коли будь-який підйом гірського масиву загальної потужності (див. малюнок)

 на шар потужності   (збільшення потенціальної енергії ∆Eпот.) призводить до перетворення  шару   речовини кори густиною   в речовину мантії із густиною в   під дією сили тиску, із затратою відповідної на це енергії,

.

 

Звідси маємо максимальну висоту гірського масиву над середнім значенням рівня континентальної кори